українська література

Дата: 24.11.2020 09:01

Кількість переглядів: 1029

24.11.2020р.    Гр.№23  Українська література. (№15)

Тема: Іван Карпенко-Карий (І. Тобілевич). Життєвий і творчий шлях. Багатогранність діяльності. Жанрова розмаїтість творів. Драматургічне новаторство письменника.

Мета: ознайомити учнів із життям та творчістю видатного драматурга, зацікавити ними, спонукати до читання творів І. Карпенка-Карого; розвивати навички підготовки повідомлень, сприйняття інформації на слух та висловлювання власних суджень про неї; виховувати почуття поваги до видатних людей, любов до художньої літератури, театру

Міні-лекція викладача

Іван Карпович Тобілевич народився в селі Арсенівка Бобринецького повіту, що на Херсонщині, в сім’ї управителя поміщицького маєтку. Мати його була кріпачкою, яку майбутній батько Івана викупив з неволі, а потім одружився з нею.

Дружина письменника розповідає, що його батько й мати «знали напам’ять багато віршів і пісень Шевченка, і вони були першими учителями своїх дітей, прищепивши молодим серцям гарячу любов до поета». Мати, Євдокія Зінов’ївна, ще дівчиною не раз бачила вистави «Наталки Полтавки» у виконанні мандрівних труп на півдні України. Про ці вистави вона із захопленням розповідала своїм дітям, пробуджуючи в них інтерес до театру.

У своєму нарисі «Южнорусский народный театр» Іван Тобілевич розповідав: «На початку 50-х років, я дуже добре пам’ятаю, що гості, які бували у мого батька, наспівували «Віють вітри», «Видно шляхи полтавськії», «Петруся» і часто цитували фрази Шельменка і Возного, а матуся моя, яка не вміла читати, знала напам’ять «Наталку Полтавку» — скільки ж разів вона її бачила на сцені!»

Не випадково, з пошани до матері Микола і Марія вибрали собі театральні псевдоніми Садовських (дівоче прізвище Євдокії Зінов’ївни), а Панас — псевдонім Саксаганський, на честь містечка Саксагані, звідки мати була родом.

В одинадцять років Іван Тобілевич вступив до Бобринецької повітової школи, яку закінчив через три роки. На цьому його офіційна освіта й закінчилася через брак коштів. Довелося йому йти в 14 років працювати спочатку писарчуком, потім канцеляристом. У Бобринці був аматорський театральний гурток, і молодий Тобілевич активно включився в його діяльність.

1865 року повіт було переведено до Єлисаветграда. Туди переїхав і Іван Карпович, одержавши підвищення до столоначальника, а потім до секретаря міської поліції. Служба давала засоби для існування, а душа належала театрові й літературі.

Єлисаветград став театральним осередком. Туди з гастролями часто приїжджали відомі театральні трупи, радував виставами й аматорський гурток, а улюбленцем публіки був Іван Тобілевич. Він, до речі, так захопився п’єсою Т. Шевченка «Назар Стодоля», що взяв прізвище героя — Карий — собі за псевдонім, а дітей своїх назвав Назаром та Галею.

Займався Іван Карпович і громадською роботою. Як свідчить С. Тобілевич, він «написав багато статей і фейлетонів у місцевій пресі, де малював живими фарбами злиденне життя міської бідноти, всі темні її сторони, бідність, хворобу, темряву, і це зворушувало найбайдужіших». Іван Карпович брав активну участь у гуртку місцевої різночинної інтелігенції, за що потім, 1883 року, його звільнили зі служби як людину політично неблагонадійну.

І. Тобілевич вступив до трупи М. П. Старицького й нарешті зайнявся улюбленою справою. 1884 року під час гастролей йому раптом було наказано виїхати з міста через заборону проживати в Україні й у великих містах Росії. Довелося Карпенкові-Карому як політичному засланцеві проживати у м. Новочеркаську під пильним «гласним наглядом» поліції — з допитами та обшуками й висилками. Щоб заробити на прожиття, він змушений був працювати в кузні, у палітурній майстерні. Три роки заслання, хоч і важкі для драматурга, не минули марно. Тут він написав п’єси «Безталанна», «Бондарівна», «Розумний і дурень», «Наймичка», «Мартин Боруля». Ці твори, поряд із написаними раніше в Єлисаветграді, засвідчили появу в українській літературі нового талановитого драматурга.

Уже в перших своїх п’єсах І. Карпенко-Карий свідомо уникав шаблонів, прокладав нові шляхи в українському драматичному мистецтві.

І. Франко писав: «Цензурна заборона, що не допускала на українську сцену інтелігентів і змушувала письменників обертатися виключно в селянській сфері, та заборона, що стількох українських драморобів звела на пусті шаблони, на пережовування все тих самих мотивів кохання, співів, танців та пиття горілки, були для Івана Карповича принукою до заглиблення в душу народу, до зусильної обсервації найрізніших сторін народного життя, розкривала перед ним щораз інші, щораз ширші перспективи того життя і надавала кожній його драмі більший, пекучий інтерес».

Незважаючи на цензурні утиски, деякі п’єси І. Карпенка-Карого почали друкуватися й виставлятися на сцені, завойовуючи широку популярність.

У 1887 році драматургу дозволили залишити Новочеркаськ і оселитися на хуторі Надія біля Єлисаветграда. Повернувся він і на сцену. Спочатку брав участь у трупі Садовського, а потім разом із Саксаганським очолив окреме театральне товариство. Іноді до товариства приєднувались Заньковецька, Кропивницький, Садовський, і тоді ансамбль корифеїв вражав глядача високою майстерністю сценічного відтворення кращих п’єс української драматургії.

Сам Карпенко-Карий виконував ролі Возного («Наталка Полтавка»), Хоми («Ой не ходи, Грицю»), діда мірошника («Наймичка»), Мартина Борулі («Мартин Боруля») та багатьох інших персонажів. Ось що писала московська газета «Театральные известия» під час гастролей театру:

Его перо лишь правдой дышет,
И чужд ему совсем шаблон.
Он так же славно пьесы пишет,
Как и играет славно он!..

У відомому монолозі Івана Барильченка з п’єси «Суєта» І. Карпенко-Карий викладав свої власні думки про завдання театру й драматургії: «Сцена ж — мій кумир, театр — священний храм для мене! Тільки з театру, як з храму крамарів, треба гнать і фарс, і оперетку; вони — позор іскуства, бо смак псують і тільки тішаться пороком! Геть їх з театру! Мітлою слід їх замести. В театрі грать повинні тільки справжню літературну драму, де страждання душі людської тривожать кам’яні серця, і, кору ледяну байдужості на них розбивши, проводять в душу слухача жадання правди, жадання загального добра, а пролитими над чужим горем сльозами убілять його душу паче снігу! Комедію нам дайте, комедію, що бичує сатирою страшною всіх і сміхом через сльози сміється над пороками і заставляє людей, мимо їх волі, соромитись своїх лихих учинків!.. Служить таким широким ідеалам любо!»

І таким «широким ідеалам» драматург присвятив усе своє славне творче життя.

Одружений був з Надією Тарковською, мав чотирьох дітей. На честь дружини заклав хутір Надія. Рано повдовів. Удруге одружився зі співачкою трупи Старицького Софією Дітковською. В особі дружин мав щирих і вірних друзів. Про Карпенка-Карого написано кілька художніх творів, зокрема «Дуби шумлять» І. Пільчука.

І. Карпенко-Карий писав на різноманітні теми, використовуючи й різні жанри драматичних творів: трагікомедії («Сто тисяч», «Мартин Боруля»), сатиричну комедію («Хазяїн»), соціально-психологічну драму («Безталанна»), історичну трагедію («Сава Чалий») та ін.

Помер письменник у 1907 році, похований біля хутора Надія, в якому 1969 року був відкритий його літературно-меморіальний музей.

Домашнє завдання

1. Знати біографію І. Карпенка-Карого. (Стор. 57 – 59 )

2. Прочитати п’єсу «Мартин Боруля».

24.11.2020.         Гр.№23          Українська література.          (№16)

Тема: Комедія «Мартин Боруля», її сценічна історія. Дворянство як міф про краще життя.

Мета: ознайомити учнів із змістом комедії, її сюжетом та композицією, розвивати уміння аналізу драматичного твору, характеризувати головних героїв та інших персонажів, пояснювати засоби їхнього комічного зображення, довести драматургічну майстерність І. Карпенка-Карого у п’єсі; спонукати учнів до  реальної оцінки своїх здібностей і поведінки, виховувати повагу до людських чеснот, простоту у взаєминах із людьми.

Виконати завдання в зошитах (кожна відповідь – 2 бали)

1. Поясніть значення слова «корифей». Чому ним іменують засновників професійного українського театру? (Стор.54) ___________________________________

__________________________________________________________________

2. Назвіть засновників театру корифеїв. ________________________________

3. Назвіть драматургів, чиї п'єси ставили у 70—90-х роках XIX століття на українській сцені, та популярні на той час вистави. ______________________

__________________________________________________________________

__________________________________________________________________

4. Що ви можете сказати про внесок у розвиток театру корифеїв родини Тобілевичів? _______________________________________________________

____________________________________________________________________________________________________________________________________

5. Назвіть указ, яким царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою. __________________________________________

6. Мати Івана Тобілевича Євдокія Зіновіївна через багато років могла майже дослівно переказати зміст давно побаченої п'єси, проспівати всі пісні з неї. Назвіть цю п’єсу. ___________________________________________________

Викладач:  Мова сьогодні піде про драматичний твір «Мартин Боруля» та майстра сценічного перевтілення, одного із найвидатніших творців українського театру - Івана Карпенка-Карого.

 «Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене!» - казав Іван Карпенко-Карий. Написавши вісімнадцять п'єс, автор став найяскравішою зіркою в сузір'ї кращих українських драматургів.

Письменник творив у різних драматичних жанрах.

 А які ж основні ознаки драматичного твору?  Твір призначений для театральної постановки, тому складається з двох частин — мова героїв і ремарки, які вказують режисеру на декорації та дії персонажів.

Драматичний твір «Мартин Боруля» (1886) є трагікомедією. Автор змушує читача побачити в комедійних ситуаціях не такі вже й смішні сторони дійсності. Згадайте гоголівського «Ревізора»: «Над чим смієтесь? Над собою смієтесь». Саме такий сміх крізь сльози й визначає пафос твору І. Карпенка-Карого.

Яка ж історія написання п’єси? Які проблеми порушуються у творі? Відповіді на ці та інші запитання ми дамо в ході уроку.

Отже, щодо історії написання. Історія Мартина Борулі, котрий мріє купити собі статус дворянина, дуже співзвучна з відомою комедією Мольєра «Міщанин-шляхтич», яку ви вивчали на уроках зарубіжної літератури. Варто подумати, що сюжет український автор запозичив у Мольєра. А доведе нам це Прокопчук Катерина, яка заздалегідь підготувала порівняльну характеристику героїв Мартина Борулі та пана Журдена.

І все ж таки ні. Не запозичував Карпенко-Карий сюжет Мольєра. Пан Журден врешті решт так і не зрозумів своєї помилки і залишився посміховиськом. Тоді як Мартин Боруля в кінці твору очищається вогнем від «дворянського недугу» й усвідомлює, що без титулу йому легше жити.

Що найбільше любив у житті і без чого не міг існувати Карпенко-Карий – це родина і театр, які нероздільно пов’язані між собою. І дуже часто моменти з історії сім’ї з’являються у його п’єсах. Історія з дворянством мала місце і в родині Тобілевичів.

 Батько І. Карпенка-Карого, Карпо Адамович, за походженням був зубожілим шляхтичем, якого імперська влада після приєднання правобережних українських земель до Росії позбавила станового привілею, змусивши йменуватись міщанином, «доказывающим дворянство».

Для Карпа Адамовича це «доказування» дворянського титулу стало чи не сенсом усього життя, тоді як діти дивилися на марні батькові клопоти з іронією. Дружина І. Карпенка-Карого Софія Віталіївна згадувала про те, як старший Карпо Адамович затіяв судову справу про визнання роду Тобілевичів дворянським: «і все, здається, було вже зовсім готове, коли раптом хтось із писарів довідався, що в давніх паперах Тобілевич, а в нових Тобелевич, — і в дворянстві відмовили. Батько мало не заслаб з горя. Зібрав докупи всі права, герб, грамоту, зв’язав наглухо мотузкою і заховав на самий спід скрині…». Цікавою була реакція старшого Тобілевича на п’єсу «Мартин Боруля»: «Через багато літ, коли давня залежність і бідність згадувались як тяжкий сон, прочитав Іван батькові свою комедію «Мартин Боруля», старий слухав, а врешті з німим докором погрозив синові пальцем, а в очах було повно сліз. У цій комедії він пізнав себе, своє колишнє горе».

. А якщо прослідкувати життя Івана Карпенка-Карого, то бачимо, що працює він писарчуком, канцеляристом, а потім столоначальником і секретарем, як і син Мартина Борулі.

 Герої твору:

Мартин Боруля — багатий шляхтич, чиновник.

Палажка — його жінка.

Марися — їхня дочка.

Степан — їхній син, канцелярист земського суду.

Гервасій Гуляницький — друг Мартина, батько Миколи.

Микола — його син, парубок.

Націєвський — реєстратор із ратуші.

Красовський — шляхтич, з яким судиться Мартин Боруля.

Трандалєв — повірений.

Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський — чиновники.

Омелько, Трохим — наймити Борулі.

. П’єса «Мартин Боруля» складається з 5 дій. Давайте визначимо композицію твору.

Зав’язка: Боруля подає в суд на Красовського. (Навіщо ж дворянство Борулі? Він не бідний, не обділений розумом та повагою поміщиків. Дворянство для Борулі – це самозахист, справа честі, бо Мартина пан Красовський назвав бидлом, а його сина — телям. Боруля наполегливо, із завзяттям судиться, викидаючи гроші на вітер, і навіть не розуміє, що повірений Трандалєв просто дурить його.)

Розвиток дії: Боруля намагається прищепити членам своєї родини дворянські риси. (Що ж вимагав він від своєї сім’ї?)

Кульмінація: головний герой дізнається про відмову в дворянстві. (Що стало причиною?)

Розв’язка: усвідомлення Мартином своєї помилки. Згода на одруження дітей.

Тема «Мартин Боруля»: сатиричне зображення заможної верхівки села, що в гонитві за дворянсь­кими привілеями ігнорує здорові моральні норми.

Ідея «Мартин Боруля»: утвердження думки, що гідність людини визначає не належність до приві­лейованого соціального стану, а чесна праця, простота і щирість у стосун­ках з людьми; смішна та людина, яка соромиться бути собою, захоплюєть­ся фальшивими цінностями, з усіх сил намагається пристосуватися до швидкоплинної моди.

Художній напрям «Мартин Боруля»: реалізм.

Отже, тема твору: бездумна гонитва за багатством Максима  Борулі.

Основна думка:  головне — не титул, а вміння залишатися порядною, високоморальною людиною у всіх життєвих ситуаціях.

Адже мрія стати вище, вагоміше цілковито поглинає героя, котрий з рештою за тією химерою втрачає здатність реального сприйняття світу, завдаючи болю оточуючим його людям. І знову хочу сказати словами Сковороди про «сродну працю»: кожному своє, і не треба лізти в чужі сані.

З іншого боку, скажете ви, якби людина не ставила перед собою недосяжних цілей, вона мало б чого досягла у житті. Але не можна передбачити, чи зміниться твоя доля на краще? Ось чому ця комедія крізь сльози.

Висновок:  Отож із п’єси перед нами постала Україна середини 80-х років ХІХ століття. Зважаючи на те, що це був один із перших творів письменника на сучасному матеріалі, то, безперечно, «Мартина Борулю» з інтересом сприйняли перші його глядачі (прем’єра відбулася того ж 1886 року).

У чому ж секрет більш ніж 100-річної сценічної популярності п’єси? (130 років) Безперечно, в тому, що твір насичений загальнолюдськими, так званими вічними проблемами. Драматург гостро висміяв і засудив заможну верхівку села, що в гонитві за дворянськими привілеями ігнорує здорові морально-етичні норми, а також станове честолюбство і паразитизм привілейованої соціальної касти — дворянства.

Історія Мартина Борулі, котрий мріє купити собі статус дворянина, дуже співзвучна нашому часові. Бо багато сьогоднішніх “нових українців” вчора були біля корита, а тепер еліта.

П’єса з успіхом ставиться у театрах України.  У 1953 році було знято фільм на Київській кіностудії, кадри якого ви маєте можливість переглянути зараз. У ролі Мартина Борулі – народний артист України Гнат Юра.

Домашнє завдання

1.Читати «Хазяїн» І. Карпенка-Карого.

2. Підготуватися до самостійної роботи (тести) «Життя і творчість І.Карпенка-Карого»

« повернутися