Українська література
14.03.23р. Українська література Група № 31 Урок № 29 Викладач: Руденко Л.Ф.
Українська література (рівень стандарту):підручн. Для 11 кл. закл. Загальн. середн. Освіти/ Олександр Аврвменко, - К.: Грамота, 2019. – 256с.:іл..:
Тема: Українська література ХХ століття як новий етап в історії національної культури. Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років. Поняття «розстріляне відродження»
Лекція викладача
Розвиток української літератури цього періоду позначено боротьбою за національне самоствердження, власну незалежну державу, яка є найважливішим гарантом виживання культури та повноправного входження нації до європейської та міжнародної спільноти.
З майже 300 українських письменників, які працювали в 30-х роках ХХ століття, живими лишилося тільки 36. Лише 7 із них померли своєю смертю.
За одне десятиліття було знищено 80 % української творчої інтелігенції, серед них багато письменників.
Нова еліта на початку ХХ століття розвивала експресіонізм, символізм та неоромантизм із вірою в те, що цьому мистецтву буде місце у вільній Україні. Літератори об'єднувались у групи, формували власні школи, підштовхували суспільство орієнтуватись на європейську культуру.
Період розстрілів та переслідувань почався в 1933 році, коли Микола Хвильовий застрелився, а перед тим за ґрати посадили його найближчого соратника — письменника Михайла Ялового, і тривав по 1937 рік.
Кульмінацією тих трагічних подій було 3 листопада 1937 року. В честь 20-річчя Жовтневої революції було розстріляно понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації — в урочищі Сандармох, що на Соловках (Архангельська області, Росія). Серед них був розстріляний Лесь Курбас (засновник театру-студії «Березіль», режисер і драматург), Микола Куліш, яскравий драматург, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, який у перспективі мав стати найвидатнішим романістом України, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Микола Зеров, неймовірно освічений поет, Михайло Яловий та інші.
Це одна з найчорніших сторінок в українській історії. А за тиждень НКВС забрало життя у понад тисячі ув'язнених. 200 з них були гордістю України, найяскравіші українські інтелектуали. Наприкінці 30-х ХХ століття диктатору Й. Сталіну треба було розправитися з усіма, хто смів бачити недоліки в радянській владі. До того, як розстріляти, репресивна машина кілька років протримала в'язнів у соловецьких таборах. Голод, хвороби, постійний холод і примусова праця — так ворогів народу перевиховували. Врешті — засудили до страти. Репресії торкнулися абсолютно усіх республік СРСР. Однак дослідники переконані: найбільших втрат зазнали саме українці.
М. Драй-Хмару, В. Филиповича було репресовано і фізично знищено в сталінських таборах, а їхні твори на тривалий час вилучено з літературного процесу.
Натомість, досить просто визначити приблизну кількість репресованих осіб серед письменників: за наявністю їхніх публікацій на початку і наприкінці 1930-х рр.
Так, за оцінкою Об'єднання українських письменників «Слово» (організації українських письменників у еміграції), яку було надіслано 20 грудня 1954 року Другому Всесоюзному з'їздові письменників, 1930 року друкувалися 259 українських письменників, а вже після 1938 року — з них друкувалися лише 36 (13, 9 %). За даними організації, 192 із «зниклих» 223 письменників були репресованими (розстріляними чи зісланими в табори з можливим подальшим розстрілом чи смертю), 16 — зникли безвісти, 8 — вчинили самогубство.
Ці дані добре узгоджуються з мартирологом українських письменників «Олтар скорботи» (чільний укладач — Олекса Мусієнко), який налічує 246 письменників-жертв сталінського терору. Це число в понад два рази перевищує загальну кількість згаданих там українських письменників, репресованих іншими режимами, зокрема періодом нацистської окупації (55), брежнєвської епохи (29), російської імперії (11), австро-угорщини (3) та ін. За іншими даними, з 260 українських письменників було репресовано 228.
Для порівняння також слід зазначити, що станом на червень 1934 року лише 193 особи було офіційно визнано приналежними до Спілки письменників України, тільки 120 з яких були її дійсними членами.
Українська література ХХ століття як новий етап в історії національної культури
На розвиток української літератури цього періоду вплинули такі історичні події:
1. Лютнева революція 1917 року і визвольні змагання українського народу 1917-1920 рр.
2. Масове знищення українського селянства та інтелігенції, яке розпочалося 1929-1930 рр. і досягло апогею 1934 р.
3. Голодомор 1932-1933 рр. та перший з'їзд радянських письменників 1934 р., що поклали початок повній уніфікації літературного процесу на теренах СРСР.
4. Друга світова війна 1939-1945 рр. і об'єднання західних та східних українських земель у складі УРСР.
5. Спроба лібералізації життя радянського суспільства М. Хрущовим, що почалася після смерті Й. Сталіна (1953 р. ) та ХХ з'їзду КПРС (1956 р.).
6. Проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року.
Саме тому літературний процес ХХ століття традиційно поділяють на такі періоди:
✵ 1920-1930 рр.
✵ 1940-1950 рр.
✵ 1960-1990 рр.
У центрі уваги української літератури 20-х років було становлення нової української людини, яка пройшла крізь буремні роки революції та активно стверджувала себе у нових умовах життя. Однією з панівних була також ідея боротьби з так званим комплексом «малоросіянства», тобто прагнення позбутися психологічної категорії рабства, нижчевартості та провінційності як спадщини колоніального минулого.
Значною подією стала літературна дискусія 1925-1928 рр., яку розпочав М. Хвильовий. Упродовж 1925-1926 років з'явилася низка памфлетів, у яких письменник виступав проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, в першу чергу, західноєвропейського мистецтва. До дискусії приєдналися майже всі провідні письменники та літературні критики, включаючи емігрантів. У дискусію втрутилася партія й особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року відбувся пленум ЦК КП(б)У, на якому було засуджено позицію М. Хвильового. Під політичним і моральним тиском письменник змушений був визнати свої «помилки». Невдовзі мусила заявити про саморозпуск ВАПЛІТЕ. Поряд із М. Хвильовим та ВАПЛІТЕ мішенню партійної критики стали інші «попутницькі» угрупування, насамперед «неокласики» (М. Зеров, М. Рильський, О. Бургардт (Юрій Клен), М. Драй-Хмара, П. Филипович). Літературна дискусія 1925-1928 рр., з одного боку, мала позитивні наслідки, стимулювавши висловлення багатьох плідних ідей та поглибивши самоусвідомлення українського письменства, а з іншого — внаслідок втручання Комуністичної партії вона стала певним ідеологічним етапом у підготовці масових репресій проти української інтелігенції.
Стильове розмаїття мистецтва 1920-х років
Упродовж чотирьох років національно-державного відродження (1917-1920 років) сформувалися і були закладені підвалини цілої низки літературно-мистецьких шкіл і напрямів:
✵ революційні романтики (В. Еллан-Блакитний, В. Чумак);
✵ неокласики (М. Рильський, П. Филипович);
✵ символісти (Д. Загул, В. Кобилянський);
✵ футуристи (М. Семенко) тощо.
Головними літературними об'єднаннями були: «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неоклассики, «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»).
З'явилася низка видавництв: «Сяйво», «Дзвін», «Друкар», «Грунт», «Криниця» тощо.
Виходили часописи та альманахи: «Літературно-науковий вісник», «Універсальний журнал», «Наше минуле», «Літературно-критичний альманах», «Книгар», «Музагет», «Мистецтво», «Зшитки боротьби» тощо.
З'явився новий експериментальний «Молодий театр» Леся Курбаса, що пізніше розквітнув у добу «Березоля». Переживав всенаціональний тріумф реалістичний тріумф реалістичний театр під керівництвом Миколи Садовського.
1918 року була заснована Українська Академія Наук, яку очолив всесвітньо відомий вчений В. Вернадський.
Проза поділялася на дві течії: сюжетна і безсюжетна. У безсюжетних творах головним було не речення чи слово, але підтекст, дух, «запах слова», як казав Хвильовий.
Символізм
Символізм в українській літературі пройшов лише початкову стадію розвитку, оскільки його зачинателі пізніше виявили свої творчі риси в інших напрямах. Символістське угрупування «Біла студія», створене 1918 року в Києві, об'єднало Я. Савченка, П. Тичину, О. Слісаренка, М. Семенка та інших поетів. Згодом воно реформувалося в «Музагет».
Символізм — це своєрідна реакція на натуралізм, заземленість, фактографізм літератури. Мета символізму полягає не у відображенні реальної дійсності, а в прагненні проникнути в інший світ, що криється за реальністю. Головне його завдання — змалювати внутрішній світ людини, якого за зовнішніми фасадами не видно.
Лідер українського символізму — ранній Павло Тичина (1891 - 1967).
Він залишив по собі багату поетичну спадщину, якій притаманна ідейна, жанрова та стильова неоднорідність: перша збірка поета «Сонячні кларнети» (1918 р.), подальші збірки «Замість сонетів і октав», «Плуг» (1920 р.), «Вітер з України» (1924 р.), «Сталь і ніжність» (1941 р.), «Перемагать і жить» (1942 р.), «День настане» (1943 р.), «Срібної ночі» (1964 р.) тощо.
Особливості індивідуального стилю письменника: звернення до «вічних» тем, висока культура віршування, потужне ліричне «я» — символ нової людини ХХ століття, поєднання різних стильових тенденцій (символізму, неоромантизму, експресіонізму, імпресіонізму).
Незважаючи на певний стильовий синкретизм художнього мислення, саме Павла Тичину вважають найяскравішим представником символічної течії в українській літературі 1920-х років.
Домашнє завдання:
Законспектувати дану лекцію
Завдання надіслати : lidiyarudenko789@gmail.com вказати своє прізвище, номер групи, назву предмета і номер уроку (не на полях!)
14.03.23р. Українська література Група № 31 Урок № 30 Викладач: Руденко Л.Ф.
Українська література (рівень стандарту):підручн. Для 11 кл. закл. Загальн. середн. Освіти/ Олександр Аврвменко, - К.: Грамота, 2019. – 256с.:іл..:
Тема: Літературний авангард (оглядово). Авангардні тенденції в українській літературі 1920-х років. Поети-футуристи М. Семенко – сміливий експериментатор. Урбаністичні мотиви його лірики, їхня змістовна новизна, ламання класичної форми («бажання», «місто», «запрошення»)
Мова сьогодні йтиме про Михайля Семенка — поета доби Розстріляного відродження, основоположника і теоретика українського футуризму, організатора футуристичних угрупувань та редактора багатьох видань. Саме Михайль Семенко приніс в українську літературу тематику й форму верлібра, що панують у нашому новітньому письменстві, нові радощі, хоча і болісні, поет знайшов у своєму складному житті. Про це говорить і Гійом Аполлінер, саме його рядки стали епіграфом нашого уроку.
На перший погляд, біографія письменника Михайля Васильовича дуже проста. Народився 31 грудня 1892 року у селі Кибинці на Полтавщині у родині волосного писаря. Його мати — Марія Проскурівна — була письменницею і прищепила любов сина до літератури ще в дитинстві. Початкову освіту Семенко здобув у Хорольській гімназії, а по її закінченню — в Курському реальному училищі.
1911 року він вступає в Петербурзький психоневрологічний інститут. 1914 року був мобілізований до царської армії, служив телеграфістом у Владивостоці, де й познайомився з першою дружиною Лідією Горенко. Після чого повернувся на Батьківщину. Спільно з Василем Семенком та Павлом Ковжуном засновує перше футуристичне об'єднання.
Співробітничав у Всеукраїнському кіноуправлінні, редагував журнал «Нова генерація». Саме на цей період припадає початок творчого шляху поета. Його поетичним дебютом стала збірка «Prelude» (1913).
Перебуваючи в Росії, він не міг залишитися осторонь бурхливих подій в російській літературі, нових творчих напрямків — модернізму, символізму, футуризму. Зрештою, відкидає як безперспективний модерністський напрямок і поступово схиляється до авангарду. Його кумири на той час — російські поети-футуристи. Футуристичний етап творчої еволюції М. Семенка започатковано ще в його маніфестах — передмовах до збірок «Дерзання» та «Кверо-футуризм» (1914).
1918 р. видає «Універсальний журнал», збірки «П'єро задається», «П'єро кохає», 1919 р. — очолює журнал «Фламінго», 1927 р. виходять у світ книжки «Степ», «Маруся Богуславка», 1936 р. — з'являється поема «Німеччина», у якій автор у гостро сатиричній формі порушує проблему загрози фашизму.
23 квітня 1937 р. у Києві відбувся творчий вечір М. Семенка, а через три дні його заарештували, звинувативши в «активній контрреволюційній діяльності». 23 жовтня було винесено вирок — розстріл. Того самого дня вирок було виконано.
У біографії поета, яка лише окреслюється у його віршах, чимало «білих плям». За місцем написання поезій можна дослідити широку географію письменника.
Теорія літератури
Авангардизм (франц. avant-garde — передова охорона) — напрям у літературі XX століття, пов'язаний із руйнуванням традиційних форм і канонів. До авангардистських стильових течій відносять футуризм, сюрреалізм, експресіонізм, дадаїзм, конструктивізм, імажинізм, абстракціонізм, кубізм.
Футуризм — авангардний напрям, назва якого в перекладі з латини — майбутнє. Виник у літературі на початку XX ст. Як художньо-стильовий напрям вперше заявив про себе різновидом італійського авангардизму. Представники: В. Поліщук, Ю. Шпол (М. Яловий), Ю. Яновський, М. Бажан, М. Терещенко, О. Слісаренко, О. Полторацький, Гео Шкурупій, О. Мар'янов, Л. Зимний, Д. Бузько, О. Влизько, М. Семенко.
Риси футуризму:
✵заперечення традиційної культури (особливо її моральних і художніх цінностей);
✵прагнення до новацій, бунтівливості, порушення традицій; культивування урбанізму (естетика машинної індустрії і великого міста);
✵переплетіння документального матеріалу з фантастикою; у поезії — руйнування загальноприйнятої мови, використання «слів на свободі».
ЗАВДАННЯ:
1.Самостійно опрацювати матеріал підручника (стор.12 -15)
2. Підготувати ідейно-художній аналіз однієї з поезій.
Завдання надіслати : lidiyarudenko789@gmail.com вказати своє прізвище, номер групи, назву предмета і номер уроку (не на полях!)
